Прудько Микола Іванович

Народився Микола Іванович 24 липня 1965 року в простій сім'ї Івана Олександровича та Надії Сергіївни Прудько. Був прекрасним помічником для батьків та справжнім другом для брата Олександра та сестри Галини.

Навчався в Гельмязівській школі, а потім служба в армії, та не проста, а з пекучем денним сонцем пустелі та крижаним нічним холодом гір Афганістану. Там і відбулось його перше бойове хрещення поміж куль, снарядів, мін. Було і поранення, під час довозу палива до місця призначення. Змінив не одну технічну одиницю, так як часто автомобілі ставали ціллю для снарядів. Але він стійко ніс службу, відчуваючи підтримку побратимів і завжди віддячував, підставляючи своє плече.

Міста Кандагар, Джелалабад, Кабул, глухі аули, чужа і далека пустеля, там вперше в житті дивився смерті у вічі, будучи 18 літнім юнаком.

Микола Іванович не хотів згадувати про ці роки, та пісня про Афган завжди посідала вагоме місце в пісенному репертуарі, як відлуння душевного болю.

Трудову діяльність розпочав ще будучи учнем школи. Коли влітку працював на току, пас корів на фермі. Навіть випускні екзамени в школі здавав, залишивши роботу на тракторі на декілька годин. І вже після служби в армії працював трактористом в місцевому радгоспі.

Та доля знов привела Миколу Івановича до збройних сил, склавши присягу на вірність народу України, закінчує школу прапорщиків.

Водночас, в рідному селі Гельмязів зустрічає свою долю — Людмилу, з якою протягом 35 років, ділив всі свої радощі й печалі, успіхи і невдачі. Радів народженню Олександра. Та знову, майже з перших місяців народження дитини, залишає родину і йде в бій, але вже з радіацією. В 1988 поповнив ряди ліквідаторів аварії на Чорнобильській АЕС, ставши на захист всього людства.

Так промайнули роки служби. За мужність і відвагу нагороджений медалями, за добросовісне виконання службових обов'язків - грамотами.

Вийшов на заслужений відпочинок, як військовослужбовець. Та вдома

24 лютого 2022 року в Україну ввірвалось страшне слово війна. Цей день ввійшов з гіркотою та болем пережитих раніше боїв. Тому і не зміг Микола Іванович, залишатися вдома у такі важкі для рідної країни часи, тим більше, що і рідний син став військовим, як батько. І вже весною Микола знову тримає стрій, як військовослужбовець військової служби за мобілізацією, як розвідник зенітно-артилерійського відділення зенітно- ракетного артилерійського взводу роти вогневої підтримки 157 окремого батальйону 118 окремої бригади територіальної оборони. І як завжди по життю, за спинами інших не ховався, мав високе почуття командного духу, взаємодопомоги та виручки. Він був неговірким, але завжди оптимістичним та морально сильним духом.

Його ангел охоронець неодноразово рятував від уламків ворожих ракет, снарядів, мін та куль. Та напевно Ангели теж стомлюються і 25 листопада 2022 року під час арт обстрілу наших позицій в районі с. Водяне ворожими снарядами, зупинилось земне життя Миколи Івановича.